На війні
Доброго дня, читачі. Давно не писав в блог. Більше року. Набагато більше. За цей рік багато що змінилося. Війна ввійшла в моє життя безпосередньо.
В лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Для мене це було несподіванкою. Я намагався якось допомогти фронту. Трохи донатив грошима. Іноді допомагав тими товарами, які я продавав. В інтернеті я намагався проявляти активність, щоб бути хоч якось корисним на інформаційному фронті. Але війна не ввійшла в моє життя повністю. Я жив окремо від бойових дій, від мобілізації.
Мобілізація витає в повітрі
Майже через рік, в лютому наступного 2023 року, я почав відчувати наближення змін у своєму житті. Десь з підсвідомості спливала впевненість, що я скоро стикнуся з війною безпосередньо. Запустився механізм переходу долі на інший етап.
Як це часто буває в таких випадках почали, як би випадково, потрапляти на очі матеріали про солдатське життя. Наштовхнувся, завантажив і з великою цікавістю і зануренням прочитав книжку Валерія Маркуса (Ананьєва) "Сліди на дорозі". Прочитав кілька разів.
З кожним днем відчуття наближення мобілізації ставало дедалі сильнішим. З'явилася стовідсоткова впевненість в тому, що я дуже скоро потраплю у військо.
Щоб якось підготуватися я по дорозі на роботу почав частину шляху пробігати. Це була щоденна невелика пробіжка по рівній асфальтній дорозі з невеликим підйомом. Щоб хоч якось фізично підготуватися.
В середині лютого до мене підійшли хлопці з ТЦК і виписали повістку. Далі все відбувалося дуже швидко. Формальне проходження медкомісії, уточнення даних і в кінці лютого я вже був зачислений в прикордонники.
З сім'єю ми погуляли містом і на природі. Купили все необхідне. Я закрив всі фінансові питання.
Перші дні у війську
З мого міста в той день було шість призовників. Нас відвезли під Черкаси, в частину з казармами і різними необхідними в таких випадках будівлями. Але поселили нас в наметовому містечку - в казармах ніхто не жив остерігаючись прилоьотів.
Ми так і переночували вшістьох в великій палатці, в якій в два ряди стояли двоярусні ліжка і було дві буржуйки.
Перед поселенням в палатку на складі нам видали все необхідне. Два комплекти форми - зимову і літню. Берці. Все це нам підібрали дуже швидко і професійно, компактно спакувавши, щоб нам було зручно нести.
Зніми шубу, щоб я бачила який в тебе розмір! Ага, бачу, міряй. Наступний.
В палатці нам додали спальні мішки. Не надто теплі, літні, але на таку погоду їх цілком вистачало.
На новому місці першу ніч спалося погано. Хто прокидався - підкидав дрова в буржуйку.
Наранок в палатку почали підселяти нових хлопців і дуже скоро в ній вже не лишилося вільного місця. Хлопці були з Київської і Полтавської областей.
Наметове містечко розташовувалося в сосновому лісі. Зранку ж ми пішли заготовляти дрова. Колоди вже були нарізані, ми лише вантажити їх на машину.
Кілька разів на день ми ходили в частину. Три рази їсти (сніданок, обід, вечеря) і, можливо, кілька разів на роботи. В основному завантаження-розвантаження машин. Дрова, одноразовий посуд, холодильні камери, пральні машини, одежа, взуття. Війна досить затратне явище.
В палатці, де ми ночували, було спекотно і сухо. Розжарені буржуйки пашіли. Дехто почав хворіти. В мене почався сильний гайморит, але він швидко пройшов. Один хлопець захворів на застуду і його госпіталізували. Медики сказали, що в нього коронавірус, але з цього приводу істерії не нагнітали.
До нас періодично підходили вербувальники. Всім потрібні кухарі, водії-заправники, комірники, банщики. Я записався водієм-заправником. Із всього запропонованого я тільки й вмів, що їздити на машині.
Так ми прожили з тиждень. За цей тиждень на нас готувалися якісь документи, приїздили представники банків і укладали з нами договори на зарплатню. Можна було вибрати між Приватбанком і Укрсиббанком. В мене вже була зарплатна картка від Приватбанку і представник просто оформив на неї зарплатню.
Їдучи з дому я не додумався взяти з собою смартфон вкинувши в кишеню старенький кнопковий телефон. І це виявилося проблемою. Смартфон настільки необхідний, що я після багатьох місяців армійського життя в якихось критичних ситуаціях спочатку шукаю смартфон, потім автомат, а потім вже все інше.
Після приблизно тижня такого життя нас почали готувати до відправки в частини. Перед цим нам навіщось обіцяли, що якщо ми будемо поводитися гарно нас залишать на місці і не будуть нікуди відправляти. Пізніше я чув такі обіцянки багато разів, в різних куточках України і від різних чинів. Це чиста психологія - більшість людей відчувають тривогу перед невідомим, а обіцянка залишити у вже звичній частині хоч якось мотивує поводити себе чемно.
Я мінометник
Одного погожого весняного дня нам всім сказали збирати речі і йти на збір. Зачитували прізвища розприділяючи по частинах.
Я потрапив в частину, яка розташовувалася за Дніпром. Завантажились в автобус, переїхали Черкаською дамбою через Дніпро. Після обіду ми вже були на місці. Маленьке село до якого треба їхати жахливими дорогами. Частина була розквартирована в школі.
Мене записали в мінометники. Мінометники жили в спортзалі разом з іншими підрозділами.
Вдень ми ходили на заняття. Будова стрілецької зброї. Автомата і кулемета. На стадіоні відпрацьовували різні прийоми наступу і відходу. Накат, перекат, відкат. Інструктори - молоді хлопці. Ми ж, в основному, старші. Серед нас були і хлопці, що вже встигли повоювати, були і офіцери без бойового досвіду.
До мінометів справа не доходила. Я підозрюю, що на той момент їх просто могло не бути.
Так пройшов майже тиждень. Одного вечора мене викликав майор і сказав, що я ще з одним солдатом завтра вранці їду у відрядження на навчання на Львівщину. Треба було терміново збиратися, знайти старшину, отримати в нього все необхідне, а час був вже пізній. Причому казали, що ми їдимо не на Львівщину, а в "Десну". Мимоволі згадалися "Сліди на дорозі" Маркуса. Він теж служив в тій "Десні".
Наранок, таки, вияснилося, що ми їдемо саме на Львівщину, на Яворівський полігон. Вчитися на водіїв-заправників.
Дорога була не близька. Через пів України. Нас вдвох знову перевезли через Дніпро під Черкаси. Сформували невелику групу з десяти чоловік і сказали чекати вечора. Так як було багато вільного часу ми походили по селі, кілька разів ходили в столову, в магазині докупили все, що потрібно.
Ввечері нас відвезли на залізничний вокзал, ми ледь встигли придбати квитки, як почалася повітряна тривога.
Перейшовши на Старий вокзал ми посідали в свої вагони. Місць в одному вагоні не було і ми їхали в різних. Серед ночі на Хмельниччині до нас приєдналося ще два хлопці.
На Львівщині
Вранці ми прибули в Львів. Столиця Галичини зустріла нас дощовою погодою. Ми вийшли з Вокзалу і почали чекати автобуса, який приїхав на кілька годин пізніше ніж було заплановано.
Врешті решт ми таки приїхали на місце де ми проведемо місяць. Після вирішення організаційних питань ми піднялися в наметове містечко, яке розташовувалося на пагорбі в буковому лісі. Буки і модрини. Внизу йшла бетонна дорога.
Настрій був паскудний. Більше доби переїзду, мряка, під ногами чвакає. Пішли обідати і настрій суттєво підвищився. Їжа була смачною, було відчуття, що життя налагоджується.
Нас підселили до хлопців, які були з Південних областей. Миколаївська, Одеська. Деякі хлопці пережили окупацію і після звільнення прийшли добровольцями в ЗСУ. Кидалися в очі їхні неймовірно строкаті шеврони. На їхньому фоні наші шеврони прикордонників виглядали скромно, офіційно і статутно.
Попереду був тиждень загальної підготовки.
Пам'ятаю, що ми приїхали перед вихідними і в неділю, у супроводі офіцера, нам дозволили піти в село в магазин. Дорога була не близька, але стояла чудова весняна погода і прогулянка вселяла оптимізм: "Значить будемо ходити в село в магазин і на Нову пошту". Забігаючи наперед - таки ні. Далі так просто нас вже не відпускали. Посилки отримували за нас і підвозили до частини, магазин же нам замінив чіпок у вигляді автомобільного причепа. Ну, і самоволки ніхто не відміняв.
На наступну добу пізно ввечері ми пішли отримувати зброю. Спустилися з пагорба вниз до бетонки де стояв довгий контейнер з ящиками в яких лежали автомати. В темряві виносили ящики підсвічуючи хто телефоном, хто ліхтариком. Отримали автомати калібру 5,45 і один магазин.
За тиждень загальної підготовки ми кілька разів їздили до навчального центру. В кузові вантажної машини. Масштаб Яворівського полігону вражав: один з найбільших в Європі.
Одне заняття було пов'язане з десантуванням з вантажівки. Нас попередили, що це досить небезпечно - хто не впевнений може відмовитися. Старші хлопці, які мали серйозні поранення і переломи не стрибали, навіщо зайвий раз ризикувати. Молоді стрибнули в повному спорядженні. Я теж стрибнув, але перед цим вийняв плити з бронежилета: ні нашим, ні вашим.
Було ще заняття з евакуації пораненого з бронетехніки. За бронетехніку слугувала вкрай зношена мотолига, яка акуратно стояла під накриттям разом із соліднішою технікою. Для цього вибрали найхудішого хлопа, він заліз в ту мотолигу, його хитрим способом обв'язали мотузкою і успішно витягли з люку.
Один день був відведений на стрільби. На цей раз наголосили на тому, що бронежилети повинні бути з плитами. Це був перший і крайній, поки що, день коли я стріляв з автомата. Дали кожному по 40 патронів, ми по двоє підбігали на рубіж і короткими чергами стріляли то з положення стоячи, то з коліна, то з положення лежачи.
Крайній день у нас був присвячений якійсь теорії, а під кінець ми імітували розгортання підрозділу "з коліс". Попереду гордо їхала мотолига, а за нею ми у вантажівці. В якийсь момент вантажівка скинула швидкість, ми епічно вистрибували і якнайшвидше розосереджувалися, ведучи уявний вогонь. В кущах з аудіоколонки звучав запис реального бою.
Кілька днів загальної підготовки ми провели в лісі, в себе на місці. Проходили смугу перешкод відому, як психологічна смуга перешкод. Все по вже звичному сценарію: Якщо не впевнений, не проходь, травматизм нам не потрібний
. За пів дня цієї смуги ми добре потомилися. Один хлопець пошкодив собі ребра, які дуже боліли. Медики сказали йому побільше лежати.
Один день був присвячений медицині, один зв'язку, ще один різноманітним мінам і вибуховим пристроям. Всі інструктори знавці своєї справи, проходили стажування за кордоном. Шкода лише, що годин мало.
В кінці тижня ми поздавали автомати. Автомати нам дісталися, відверто кажучи, ржаві. Перед здачею наш сержант роздобув масло і ми добросовісно почистили зброю.
Автопаливозаправник
З другого тижня ми почали ходити на заняття по спеціальності. Професія матеріально відповідальна, але нічого не поробиш. І потенційно дуже небезпечна якщо треба буде возити бензин чи дизпаливо в місця куди стріляє ворог.
Заняття проводилися в палатці. Проводив їх інструктор з солідним стажем роботи начальника заправної станції. Я довгий час не міг пригадати якого актора він мені нагадує. Таки згадав - Арбакла - актора німого кіно, напарника Бастера Кітона. І зовнішньо і рухами. Наш інструктор був, ну дуже схожий на цього самого Арбакла. Не знаю чи сам він знав цього відомого колись коміка.
Тим часом погода зіпсувалася. На початку квітня випав сніг. На той час вже дружина мені вислала смартфон і я міг фотографувати, знімати відео і викладати їх в інтернет. Тема снігу в квітні видалася мені цікавою: падає сніг.
Пізніше я завів собі ще один канал на Ютубі. Назвав його Часопис.
Забігаючи наперед - об'їздили ми пів України. Калейдоскоп вражень.
Будні
Місяця йшов за місяцем
